— В часі, коли через якісь дисциплінарні провини його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила. Говорять, що вмерла з гризоти від його гулящого й розпусного життя. Його маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім життю і поряднім господарюванню можна було врятувати з нього дуже показну фортуну, якої нам і нашим дітям дай Боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпусу разом з його перенесенням до нас прийшло з Відня остереження і просьба, щоби ми опікувалися молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоров'я й чести, але, втягуючи його до сімейних кругів, старалися розбудити в нім охоту до спокійного, правильного життя, посвяченого праці і сповнюванню обов'язків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тільки була наша змога.
— Не дуже вам за це був вдячний, — докинула мимоходом Анеля з відтінком гіркости в голосі.
— Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головне ходило нам о результат. І ми могли похвалитися, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіявся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправився так, що майже годі його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сім'ї одержали ми офіційну подяку. Потім наш полк відкомандировано до Боснії, а барона приділено до іншого полку, що лишився тут. Що з ним тут дальше діялося, про це не маю ніякого виображення.
— Я те тільки знаю, скільки тобі розповіла, — мовила Анеля якимсь приглушеним,
