— Бійся Бога, як можна брати собі це так дуже до серця! Але ти може нездужаєш? Може це тільки такий прояв якоїсь іншої слабости?
— Ні, ні, я здорова цілковито, тільки часами на мене находять такі дурні напади.
— Ні, Анелечко, ні, цього не можна легковажити. Це можуть бути початки якоїсь грізної нервової хороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарської поради.
— Не треба! Не треба! — живо відповіла Анеля. — Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував це вчинити!
— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!
— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.
І схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причандали.
— А я, — мовив по хвилі капітан, — признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла й почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне вражіння.
— Про барона? — з меланхолійним усміхом мовила Анеля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім деінде.
— Я хотів, було, написати тобі про свою стрічу з бароном і про свою розмову з ним, — говорив капітан, — та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе листа, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру,
