його, а швидко потім я довідалася, що його також перенесено до Боснії.
— Гм, то така це була історія? Признаюся тобі, що з того, що він мені говорив, я міг догадуватися, що тут було щось далеко поважніше.
Вимовляючи ті слова, капітан, уже наполовину непокоєний, поглядав на жінку. І нараз побачив, що при останніх його словах лице її покрила труп'яча блідість, навіть уста її поблідли, робота випала з її рук і ціла її постать подалася, немов би зів'яла або немов би дізнала якогось страшно болючого удару.
— Анельцю, що це тобі? — скрикнув капітан, схапуючися з крісла.
— Зажди, зажди, там хтось дзвонить! — прошептала Анеля, ледве-не-ледве піднялася з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідньої кімнати. По хвилі вернула, все ще бліда і тремтячи, але вже значно заспокоєна.
— Анельцю, ради Бога, що тобі є? — скрикнув капітан, тулячи в своїх долонях її руки, холодні як лід.
Вона сіла поруч нього і важко дихала.
— Нічого це, нічого! — відповіла. — Знаєш, від якогось часу… мучать мене якісь страшні прочуття. Завсігди мені здається, що котренебудь із наших дітей, — о, мій Боже! — десь там переїхав фіякер[1] і що його несуть додому з поламаними ніжками, з розбитою голівкою… Ох, аж подумать страшно! І власне в тій хвилі… те саме прочуття… мов кліщами… мені причулося, що до нас хтось дзвонить…
— Алеж успокійся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісенькі! — запевнював її капітан.
- ↑ Фіякер — візник.
