— Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? — окликається Редліх, сердечно як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув відразу.
— Чуюся втомленим.
— Видко це по тобі. Чи не пора би нам інвалідам додому? Оці прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинадцята. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспатися.
— О, і мені жінка веліла вчасно приходити, — пригадав собі капітан.
— Ну, так ходімо!
Поодягалися. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.
— Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишитися. Дуже нам було приємно.
А все те так холодно, таким силуваним голосом. І ані один із них не візвав його, щоб ще лишився, ані один не запросив його, щоби частіше приходив до них. Капітан почув, що льодова шкаралуща знов починає стискати його серце. Молодші офіцери, зайняті розмовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощатися з ним. Майже зі слізьми в очах покидав капітан пороги офіцерського касина.
— Що це все значить, Гнатику? — запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.
Редліх ішов поруч нього, отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і бачилось навіть не розумів, про що його питають.
— Що таке, що значить? — запитав капітана.
— Що це їм сталося, що так раптом перемінилися? Тут радість, щирість, приязнь, а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди…
— Що тобі сниться, Антосю? — скрикнув Редліх. — Нічого такого я не завважив.
