Відтам до вух капітана долітали відривки якихсь цинічних оповідань, переплітані голосним сміхом. І що найдивніше, від тих громадок так само, як і від старших товаришів, що сиділи при столі або ходили по сальоні, падали на нього якісь підозрені, крадькома кидані позирки; його зір ловив якісь рухи, наполовину згірдні, а наполовину пройняті співчуттям. І хоча ніхто не бокував від нього, то все таки, коли він наближувався до якоїсь громадки, йому здавалося, що там перемінюють тему розмови, що одні одним потаємно дають якісь знаки. Помалу, але ясно і чимраз ясніше аж до фізичного болю, в душі його виявлялася та певність, що довкола нього твориться якийсь пустий простір, якась неприємна, душна, убийча атмосфера. Що це таке? Він не міг доміркуватися, а проте чув, що це справляє йому велику прикрість.
Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положення. Перша його думка була: „а може це знов якась ілюзія? Може знов творю собі привид і опісля сам лякаюся витвору своєї уяви?“ Почав придивлятися тим людям збоку. Що ж, люди як люди. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, п'ють, — у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, цей та той гляне на нього косим оком. Ну, і чому ж тут дивуватися? Аджеж він незнайомий їм, сьогодні перший раз знайшовся в їх товаристві, то й придивляються йому. Може це трохи нетактовно з їх боку, та все таки в тім нема нічого страшного. Держаться здалека від нього, ніхто не наближується до нього… Але ні, ось іде Редліх, що досі живо, хоча дивно притишеним голосом розмовляв про щось з кількома старшими й молодшими офіцерами.
