зайнятий живою розмовою. Були товаришами ще з шкільної лави, разом розпочали військову службу, разом здали офіцерські екзамени. Було що споминати. Вони відсвіжували веселі і сумні пригоди молодости, сміючися з одних і з других. Час від часу кликано їх обох до спільного гурту, коли якийсь новий бесідник хотів повеличатися тостом або вокально-музикальною продукцією. Вино, замовлене Ангаровичем, давно вже пішло шляхом усього минущого; він хотів замовити другий кіш, але гурт не пристав на це, заявляючи своє право і обов'язок почастувати також зі свого боку нового товариша.
Панувала веселість загальна, щира, сердечна, яку тільки в військових товариствах так часто можна подибати. Капітан Ангарович так був пройнятий, розігрітий і розентузіязмований нею, що зовсім забув про наказ жінки — вертати якнайшвидше додому. А зрештою хіба ж це було можливе? Чи ж були би його пустили? Гойдаючися на хвилях загальної веселости, він чув себе таким щасливим, вдоволеним, свобідним, як мало коли на своїм віці, і в душі благословив нинішню днину, якнайщасливішу, найбагатшу на приємні вражіння з усіх, які прожив дотепер.
Та в тім сталося щось таке, чого ще перед хвилею ніхто б не був надіявся, що кожний в цьому веселому товаристві був би вважав чимсь неподібним до правди або й зовсім неможливим, щось таке, що сьогодні, бодай сьогодні в тім товаристві, не повинно було статися. Сталося щось? Що таке? Ніхто може не міг би був вияснити це докладно. Немов би якийсь злосливий демон незримими крилами перелетів понад товариством. Немов би якась малесенька, огидлива мушка вслизнулася до цього
