Після вечері в тіснім гуртку — тітка Юля, на котру Михась раз-у-раз відказував, мов би прочуваючи це, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.
— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?
— Треба заглянути до офіцерського касина.
— Може би ліпше було, якби ти не йшов?
— Алеж, моє серденько, взяли би мені це за зле, якби я непоказався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.
— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і… не знаю, кого би там іще міг ти подибати.
— Один Редліх стане за дев'ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.
— Ну, то бодай небарися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.
— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені. Та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов'язки.
— Ну, йди вже, йди! — сказала, сміючись, Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов'язку.
Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без
