Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/47

Цю сторінку схвалено

в уста. — А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що не надужию твого довір'я.

— А я… я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо ці всі церемонії.

— Дай Боже, щоб вони були непотрібні! — зідхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, це було б одно. А тепер друге.

І відчинивши шухлядку від своєї туалетки, вийняла з неї стару, засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре цю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Анелею і дав їй, щоб записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день-у-день записувала в ній усі рахунки. Цю книжку подала йому тепер.

— Візьми й передивись мої рахунки. А ось квитки від купців і інших людей, з якими я мала якінебудь грошеві інтереси за тих п'ять років. А ось у цій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожну подробицю, кожну цифру, кожний папірчик!

— Бійся Бога, Анельцю! На що цього? Вірю тобі й без того.

— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди й потім вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі цю працю!

— Ну, коли воно доконче…

— Доконче. І то ще сьогодні!

— Га, нехай і так буде!

— Добре. Дякую тобі! Це буде для мене найкращий доказ довір'я з твого боку!

І поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитками й чималою пачкою пожовклих листів.