дющий, і коли поводатор перестав пити, та хотів покласти йому пляшку назад у торбу, сказав:
— А гов! Може би й ті ґазди напилися?
Й обертаючися до конюхів, запитав:
— Може захочете покушати?
— Коли ваша ласка, — відповів один конюх.
І він узяв від поводатора пляшку, потягнув із неї одним духом, скільки йому в рот увійшло, а потім подав пляшку другому. Цей випивши, подав третьому, а той випивши, заткав пляшку й поставив коло старого жебрака.
— Добра річ, — сказав при тім цмокаючи губами.
— Не кепська, лиш трохи мало, — сказав другий.
— Дозвольте ще раз! — сказав старий жебрак. — Я того трунку не жаден. Ношу при собі для потреби, як трапиться, але впиватися, як то люблять інші діди, борони мене Боже!
Конюхи тим часом іще раз обнесли пляшку по черзі. Оба жебраки загрівшися, полягали на своїх торбах недалеко вогнища, головами до толоки, а ногами до вогню, і здавалося, заснули зараз. Конюхи мовчали якийсь час слухаючи, як коні скубуть траву та форкають час від часу, а потім один мов від нехочу сказав:
— Та не зла горілка! Не вадить покоштувати ще раз.
І вони мовчки покоштували кожний іще раз і ще раз, поки не випорожнили пляшки, а потім полягали й заснули спокійно. Почувши це, молодий жебрак ворухнувся, сів і, оглянувшися довкола, сказав потихо до старого:
— Альо, до роботи!
Старий устав, не кажучи ані слова, й оба пішли до коней. Кождий із них приступив до
