Ще бувши в Жидачеві, він завважив поза тим містечком понад Дністром величезне пасовисько, на якім до пізньої осени день і ніч паслися табуни коней. Вивести хоч десяток тих коней тою самою дорогою, якою вивів уже одного, це було для Ленька діло, на яке він тепер знайшов собі спільника. Оба вони, здибавшися в Калуші, заждали на погідну ніч, умовилися і приладилися відповідно до плаяу обдуманого Леньком і, діждавшися осінньої погоди, рушили в дорогу.
Ніч була трохи хмурна, але не дуже холодна. На пасовиську над Дністром конюхи наклали вогонь і, сидячи біля нього, курили люльки та поглядали на коней, що спутані по парі залізними путами паслися тут і там довкола них. Гостинцем, що йшов недалеко від них, надійшли два жебраки обвішані торбами, з довгими палицями в руках, а побачивши здалека вогнище, звернули з гостинця і наблизилися до конюхів. При їх наближенню конюхи пізнали, що їх було два, один молодий парубок на переді, а другий старий дід із-заду. Старий, очевидно, був сліпий, а молодий був його поводатор.
— Добрий вечір вам! — промовив голосно старий жебрак.
— Добре здоров'я! — відповів один із трьох конюхів. Два інші мовчали, пакаючи люльки та поглядаючи на жебраків.
— А куди Бог провадить? — запитав конюх жебрака.
— Та не Бог провадить, а оцей хлопчище, — відповів старий жебрак. — Ідемо до Стрия, та й не підночували в селі, а тепер серед пустині й ніч захопила. Богу дякуємо, що ми дійшли
