добре, він почув щось немов тихе чалапкання по подвір'ю.
— Пек тобі, маро! — буркнув сам до себе Івась, протираючи очі й підіймаючи голову вище. Але не чув нічого більше. Про те він довго ще не міг заснути. Якось моторошно стало йому. Він накрився з головою подігачкою[1], і в тій хвилі знов причулося йому, немов щось тихенько, обережно рипнуло сінешними дверми.
— Може старий господар не може спати, та вийшов на двір перейтися, — подумав собі Івась і незабаром заснув.
Та не сон то був і не мара, що чув Івась із оборога. Не старий Петрій рипнув дверима, виходячи на двір! Це був Ленько, що підкрадався до Петрієвої хати.
Зручно ступаючи в пітьмі, він тихо, майже нечутно пройшов поперек подвір'я просто до передніх дверей Петрієвої хати. Двері були замкнені, і не було змоги отворити їх ніяким способом. При цих дверях, як він переконався при огляді, був залізний замок, а до того ще засув із середини, тож хоч би злодійським дротом і здужав відімкнути замок, засув не пустив би його до середини. Вся його надія була на задні двері, замикані тільки на засув, до якого знадвору вела проверчена в стіні діра на дерев'яний ключ. З такими замками він від малку привчився давати собі раду, і вже заздалегідь приспособив собі невеличкий дерев'яний кимачок[2] із кривим сучком, яким надіявся відчинити замок. Гірша була біда
