згадувала про нього, адже ж його дар, будь-що-будь, був підвалиною їх щастя.
— Він не лихий чоловік, розумний, і щирий, тільки чудний собі і твердий дуже, — говорила не раз Анеля. — Там його в Кракові опанували баби-богомолки, сліпі знаряддя в руках єзуїтів, що спекулюють на його маєток. Що нам нічого більше надіятись від нього, про це я свято переконана.
І вони не надіялись. Жили, як могли, поки врешті необхідність не розлучила їх на цілих п'ять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванням і з полегшою в серці дізнався, що дід перепросився з Анелею.
— Ну, бачиш, бачиш! — мовив їй капітан з відтінком докору в голосі. І чого ж тут гніватись і в патос впадати? Розуміється, мене дивувало, відки тут у мене така розкіш. Перший поверх, дзеркала, магаґоні[1], ведмеді на долівці, золотой годинник… і моя скромна пенсія на вдержання двох домів! Я хотів тебе розпитати, що це за загадка? Хіба ж це якийсь проступок? Ну, так, одне твоє слово розвіяло всі мої сумніви.
— Не будь надто легковірним! — мовила Анеля, знов приймаючи строгий вираз слідчого судді. — Не клади надто багато на одне слово! Домагайся доказів!
— Алеж, Анельцю, чи хочеш, щоб я провадив кримінальне слідство?
— Краще, щоб ти зробив це тепер, коли ще зір маєш ясний і думку невпереджену.
— Чи думаєш, що можу перемінитися? — трохи огірчений запитав капітан.
— Слухай, Антосю, — мовила Анеля, сідаючи коло нього на софі й обіймаючи його за шию.
- ↑ Магаґоні — дорога дерев'яна оправа.
