Арештант, що пустився навтьоки, був, видно, добрим бігцем, і тікав темною, вузькою вуличкою, скулившися попід мурований паркан. Стражник гнав за ним великими скоками і, здавалося, вже ось-ось дожене бідолаху. Він не хотів стріляти до нього, надіючися й так зловити його.
Та близкість неприятеля й нових кар додала сил утікачеві. Він побачив камінь серед вулички, вхопив його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на стражника.
Удар міг був у миг ока розчерепити голову стражникові, але камінь трапив його лише в коліно. Стражник мимоволі зойкнув і, вхопивши обіруч тяжкий ґвер[1], підскочив два кроки і що сили вдарив арештанта кольбою по плечах. Арештант похилився ще дужче до землі, але не зупиняючися біг далі. Стражник пробіг за ним іще кілька кроків, але біль у коліні був так сильний, що він нарешті мусів зупинитися і прикляк на одно коліно, а тим часом арештант щез на темній площі, до якої доходила вузька вулиця.
На крик стражника надбігла поліція; деякі нічні прохожі обступили його зі всіх боків і розпитували, що сталося. Та даремні були пошукування поліції. Арештант пропав, мов камінь у воді.
Вернувши додому зі Львова Андрій застав родичів у досить невеселім стані. Отець раз-у-раз недомагав, а мати журилася його
- ↑ Ґвер — рушниця.
