Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/42

Цю сторінку схвалено

й темною, роззявленою безоднею, що нас на завше розлучить.

— Бійся Бога, жінко, що ти говориш!? — крикнув переляканий капітан.

— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Анеля. — Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір'я, то краще відразу розійдемося, бо життя наше не буде життям, а мукою.

— Алеж, моє серденько! Відки така розмова? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!

— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоб ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів, скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, що не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто висловлять.

— Анельцю, Анельцю! — скрикнув капітан, доведений до розпуки її розмовою, — але, пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, Бог мені свідок!

— Ти поблід, побачивши оцей годинник.

І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.

— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе заміж, та нарешті таки дав себе перепросити.

— Значить, це він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.

— Не за одне маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедрости закинути йому не можна.