„Товариші“, переловлені стражниками тої пам'ятної ночі пожару, „виспівали“ на Довбущуків так багато поганих штук, що їх засуджено на п'ять літ, а Олексу, по виліченню, на чотири роки до тяжкої в'язниці. Оце вони відбувши свою кару, вертали додому.
Не вважаючи на цілорічне лічення в шпиталю, Олекса Довбущук не міг прийти до повного здоров'я та позбутися всіх наслідків тяжких ран, нанесених йому товаришами. Надто тюрма привчила його до понурої мовчанки, за якою ховалася тільки тупа ненависть до людей та гірке почуття безсильности. Не знати, як і чому всі його думки сходилися на тім, що тільки Петрій може допомогти йому сяк-так без біди докоротати свій вік. Натомість його сини страх як поступили наперед на дорозі, на яку звів їх перед тим їх отець. У товаристві злодіїв і злочинців вони вивчилися від них докладно того ремесла, а тепер, чуючи себе на волі, вони те тільки й думали, як би найуспішніше занятися своїм ремеслом.
Тихо було довкола. Олекса, змучений довгою дорогою до Перегинська, сидів у німій задумі на камені. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потічок. Олекса непорушно дивився в його чисту, скляну воду і не промовив до синів ані слова. Вони також дорогою балакали дещо між собою, але з батьком говорили дуже мало. Ленько тепер мабуть надумав щось. Він усміхнувся і моргнувши на брата, відвів його на бік і запитав його:
— Ну, Сеньку, що будемо тепер робити? Слава Богу, ми свобідні, час би рушити куди!
— Хіба я знаю, що зробимо? Ось і тато тут. Поговорімо з ним, що він нам порадить.
