Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/394

Цю сторінку схвалено

І як лише підніс догори очі, то вже довго не спускав їх, але пильно став розглядати сіру скелю та її пошарпані, стрімкі вершини.

— Ось воно! — крикнув радісно. — Вилізу на сам вершок каменя, а другим боком чейже злізу вдолину.

І спершися сильно на свою палицю, з незвичайною легкістю піднявся вгору, і став дряпатися скелею до самого вершка.

— Ах! — вирвалося мимоволі з його грудей, а в тім однім оклику вилилося не мале розчарування. Друга стіна каменя була ще стрімкіша, ще небезпечніша й недоступніша як перша. Та він і тепер не тратив відваги, і знов почав пильно оглядатися довкола.

Подовгастий вершок каменя був зубатий і полупаний і виглядав мов великий гребінь із величезними кам'яними, нерівними зубцями. Здовж того гребеня поклав собі Невеличкий лізти аж на сам край і там шукати стежки в долину. Той намір декому іншому був би видався неможливим, бо спинатися на стрімкі іглиці, маючи по однім і по другім боці глибоку пропасть, на те треба було не аби якої відваги та зручности. Невеличкий не злякався, кинув на долину свою тяжку палицю, і пустився в страшну дорогу.

Нарешті йому таки вдалося дістатися на останній вершок скельного гребеня. Лице його прояснилося. Скеля з цього боку була, що правда, стрімка, але сильно потріскана і нерівна, і він рішився при помочі своєї сокири злазити вдолину. Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скелі, аби на них стати міцно, — і так повільно, але досить безпечно, почав спускатися вниз.