ковими борами. У їх стіп на ріни руїни старої мурованої корчми, де колись сидів Бляйберґ. Попри руїни, порослі мохом та кропивою, в'ється маленька стежка. Її ледве видно; мабуть рідко коли хто нею ходить. Вона підіймається двома закрутами на невеличкий горбок і пропадає в густій тіні лісу. Тою стежкою ходять люди з міста відвідувати знаний камінь, що стирчить у тім лісі. Із селян мало хто ходить нею, бо про руїни старої корчми оповідають страховинні перекази, а жінки бояться й згадувати про неї під ніч.
В одну літню, погідну днину цею самітньою стежкою йшов чоловік малого росту, з живими, хитрими, сірими очима, по-міщанськи вбраний, з грубою палицею в руці та з торбою через плечі. Скорою ходою він добирався до лісу й незабаром сховався в холодній тіні. Тут спинився на хвилю, відідхнув глибоко й обтер піт із чола. Потім став розглядатися довкола, немов питаючи в пам'яті, куди дорога, бо стежка в лісі цілком пропала.
Роздумавши добре, куди йти, він справився в гущавину й довгий час дерся ярами, зворами, та кременистими лісовими обломами, доки перед його очима не вистрілив розгірецький камінь. Трьома високими, стрімко полупаними стовпами здіймався він угору й сірими, неправильними контурами вирізувався на темно-зеленім тлі бору.
— Слава Тобі, Боже! — прошептав, тяжко зідхаючи подорожній. — Насилу добрався до цього місця, де вже так давно я повинен був стати. В тім камені остання моя надія… Як тут нема того скарбу, то вже хіба сам чорт удавився ним! І скільки то я нашукався, скільки напи-
