— Бігай!
Нічна темнота вже засіла землю. Довбуш вийшов із подвір'я, і, ухиляючи трохи поли плаща, аби придивитися своїй добичі, сказав:
— Оттак, пане воєводо, ми аж тепер порахувалися! Бо вже прийшла пора! А як твій син украв і зганьбив мою Олесю, а як ти ще, подибавши мене в лісі, велів немилосерно катувати, а як ти знищив ціле моє щастя, ціле моє життя, — ти певно не думав, що прийде й на мене черга відплатити тобі рівним за рівне, вирвати останній накорінок твого роду, знищити твої всі плани й надії! А те все таки сталося! Внучка твоя ось тут у моїх руках! Моя відплата незабаром завіє на пишній крівлі твого нового замку!
І несучи обережно обвиту в поли Мільцю, зник опришок у нічній темноті серед крутих стежок, що вели по панськім парку.
Незабаром усміхнулася темна ніч. Застидалися чорні хмари на небі своєї чорняви, почервоніли. У ставі пробудилися рибки й стали підпливати, плюскочучи до рожевого світла. Думали, що сонце сходить.
А це горів гордий, новий замок воєводи.
Ой, не втішно та не радісно вертав пан Шепетинський із свойого походу! Не в ладі верталася його дружина, не на спочинок вертала вона! Ціле село заворушилося. Здвиг народу зібрався довкола пожарища, а поміж народом пропихався німий, блідий пан Шепетинський. Нещастя відразу зламало його горду душу. Все, все, про що мріяв, що снилося йому на старі літа, до чого сильно приросло його серце, тепер розвівалося димом, сідало в попіл із пожежею. Його славний рід на нім
