може ви припадково, не допусти Боже, загубили з десять золотих? Що?
Ця насмішлива промова пана Шепетинського дорешти збентежила о. Ізидора й збила його з пантелику.
— Ні, ваша ясновельможність, — промовив він немов дерев'яним язиком, — річ десять раз гірша!..
— Боже! — крикнув з комічним патосом воєвода, — певно вам у пивниці потріскали обручі на бочці найстаршого вина! Годі, рабе Божий, я не пораджу. Що сира матінка земля випила, того їй уже з горла не видреш!
Та о. Ізидор, котрого, мов блискавка, наново прошибла гадка про страшних опришків, відзискав притомність і тремтячим голосом розвів воєводі, в чім річ.
Треба було бачити пана Шепетинського в тій хвилі, як слухав оповідання о. Ізидора. Його комічний патос розплився, мов імла від сильного вітру, його губи стислися, але очі заясніли радістю.
— Собаки скажені, пси підлі! — крикнув він, — і вони сміють туди волочитися під моїм оком і ще людей напастувати[1]!
— Гей, зараз завтра велю поставити шибеницю над ставом. Заколишуться вони на ній незабаром разом зі своїм ватажком!
— Хлопці, сюди! — крикнув воєвода, широко отворивши двері, — гей, біжіть узброїться, беріть шнури й аркани! Скоріше, цапи, скоріше!
Гурма слуг, що вбігла на крик воєводи, і хвилю стояла, широко вибалушивши на нього очі, розбіглася так само скоро, зрозумівши, в чім діло й що треба робити.
- ↑ Напастувати — нападати.
