Олексу, — а це правнуки мої пов'язані, — а цей блідий, замучений чоловік, що там стоїть, — то Петрій… Чи це ж ті родини, котрі мають у братній згоді подати собі руки й робити велике діло й простувати до високої мети?.. Внуки й правнуки мої! Мої терпіння нині кінчаться, а може й ваші також скінчаться. А все те через ненависть і незгоду. А ви, що лишаєтеся живі й бачите наші муки, терпіть і зносіть те, що Бог на вас зішле, та не побільшуйте свого горя ще власними провинами!
При цих словах голос його ослаб. Він захитався, усів на землі, підніс голову до неба й хотів ще щось говорити, але в його грудях не стало вже голосу… Він тільки шепотом зачав передсмертну молитву… Похилив голову на груди мертвого сина, а руки його звисли додолу.
Олекса Довбуш лише кількома хвилинами пережив свого першого сина.
