Розпука додала Демкові сили, він висадив одні двері й випав ними на двір, витягнувши за собою непритомну жінку, що все ще конвульсійно заціпленою рукою держала хлопця за руку.
А під хатою в дикій, нелюдській радості скаче якась страшна мара, перекривляючи лице і плещучи в долоні, як дитина.
— Ось де злодій, ось де палій! — ревнув Демко, прискочив до старця, пірвав його за груди й піднявши без трудности вгору, гримнув ним щосили до землі. Нещасний крикнув слабо, і мов глина, повалився на землю.
Удар був смертельний. Та ще на хвилю заблисло в старім тілі життя. Старець простогнав:
— Ти… ти… Демцуню, ти… син мій!.. Я… пі… знаю… те… бе… я… я… бла… го… словлю… те… бе!
Демко стояв, мов громом прибитий.
Вітер гудів, крутився, кидав вогнем довкола, мов дитина граючися піском. Пожежа захопила вже всю Довбущуківку. Зайнялася Олексова хата, а її стріха незабаром завалилася, погребавши в своїх руїнах бідну Матрону.
А в тій самій хвилі понад рев вихру, понад тріск пожежі, понад клуби диму видерся інший страшний голос. І повітря й земля, здавалося, задрижали від того нелюдського голосу.
Це був чоловік високого росту, без одежі, тільки щось, мов криваві паси, звисало на нім. Його ноги були обвинені в солом'яні перевесла, що вже до колін обгоріли, обсмалюючи під собою живе тіло. А на його чолі видно було широкий, кривавий вінець, спід якого пасмами текла кров, заливаючи йому
