Минуло кілька хвилин. Надворі вітер усе ще не переставав шуміти і термосив верхом пустині, але в її середині була мертва, тяжка тиша німого чекання. Кожний із опришків запирав у собі дух, кожний старався берегти своє становище, бо кожний палав ненавистю до ватажка.
Ось і він надходить, і бубонячи щось під носом, відчиняє двері…
Не знала бідна Петріїха, що діяти і де дітися. Її голова крутилася, страшна непевність, що сталося з чоловіком і сином, відібрала їй притомність. Вона в своїм смутку цілком не завважила, що недужий старець, котрому останніми днями значно полекшало, і котрий, здавалося, вже бачив і пізнавав усе, щез вечером із хати.
А той незвичайний, незнаний старець ішов серед зимного вітру скорим, хоч непевним ходом на Довбущуківку. Його то Олекса Довбуш здибав, несучи Андрія, вирятуваного з пустині в село.
Страшно перекривилося лице старця, коли станув під хатою Олекси. Це був ніби сміх, ніби радість, що старий добився до своєї мети.
Він вказав рукою на хату Олекси й Демка, потім махнув нею кілька разів на вітер. То мала бути його погроза.
І дивне щось зачав робити. Видобув із-за пазухи кілька кавалків шнура й бігаючи сям та там, поприв'язував защіпки дверей у обох
