— То, брате, Андрій прирік тобі показати сховок?
— А, ба, мусів приректи. Вже три дні висить на кілку в пустині!
— Таки висить?
— Ні, я лишив його на землі, але ще зв'язаного. Правда, втекти він не міг би, хоч би його й розв'язав, але могла би бестія сховатися де, а тепер уночі чорт його знайде!
— То йди ж, брате, і приведи його сюди! Треба його в що загорнути, коли, як кажеш, майже зовсім голий. Вітер зимний, ще готова нам біда де в дорозі заков'язнути!
Олекса вийшов із хати, докинувши Демкові:
— Будь готов! Я зараз приведу його сюди.
Дивні думки снувалися в душі Олекси. Перший раз у життю йому стало якось лячно. Він боявся тої нічної темноти, здригався раз-по-разу перед свистом вітру. Хати Довбущуківки видалися йому живими почварами, що рушалися і грозили йому. Навіть здавалося йому, що бачить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, що повзає на руках попід стіни, що в пустині й довкола неї снуються такі самі чорні мари, що десь у пустині замиготіло блідаве світло, мов блудний вогник, і загасло в тій самій хвилині, як заблисло. Дрож пройшла йому поза спиною. Він обернувся поза себе: під Демковою хатою стоять дві мари, тулячися до стіни. Насилу він догадався, що це його власні сини. Завернув до них, наказав їм іти під ліс і уважати, аби товариші несподівано не надійшли й не
