мимо, зігнувшися, мов би чого шукав, і по хвилині щез у пітьмі. Незабаром старий опинився під першою хатою села… Сил уже не ставало нести дальше Андрія… Він поцілував його в зимне, посиніле, закривавлене чоло, зложив омлілого на призьбі, і прошептав:
— Прощай! Тут наші дороги розходяться! Я свою кінчу, ти свою зачинаєш!
У хатині, під котрою це діялося, ще миготів блідавим, непевним світлом каганець: люди ще не лягали спати.
І відступивши трохи від призьби, старий закричав, щосили:
— Рятуйте, рятуйте, люди добрі, не дайте загинути живій душі!
В тій хвилі вітер засвистав, зашумів. Стара, дряхла хатина затріщала під його напором. Андрій прокинувся зі свого глибокого зомління і застогнав на призьбі, а старець щез у густій, не освітній темноті.
Це був старий Олекса Довбуш…
Хата Демка Довбущука була трохи огрядніша, як інші хати в Довбущуківці. Передівсім була чистіша, бо Демчиха не закладала рук за пояс, як нещаслива приголомшена Матрона, а робила й порядкувала щосили в біднім ґаздівстві.
Олекса з братом сидять на лаві, вогонь палав в печі, коло неї заходилася Демчиха, а на дворі темно й вітер віє, ще не перестав шуміти та гудіти.
— Тепер час! — сказав Олекса, встаючи з лави.
