у руки, мов пилку[1], кладе його в сонячнім промінні, що падає крізь вікно святині й золотим озером розливається у стіп вівтаря. Діямант заломлює те проміння і кидає на супротивну стіну величезний весельчаний стовп, наповняє всю святиню весельчаним блиском.
Він знов підкидає камінь. Напоєний сонячним світлом, камінь летить високо-високо, під саму стелю святині, палаючи чудовним, сонячним блиском. Він не може відвести очей від того блиску, стоїть, мов остовпілий, дивлячись угору. Та тим часом камінь уже впав у долину. Його бренькіт о кам'яну долівку чути було виразно; чути було, як покотився. Він похиляє очі, шукає по долівці за каменем, та не бачить його. Де він покотився? Його очі зачерпують чимраз ширші круги — каменя нема. Очі, ошукані у своєму чеканні, починають блудити, шукати там і сям без цілі й без ладу — каменя нема. Якась глуха тривога помалу будиться в його душі. Що я наробив? Адже цей камінь — то цілий маєток! Де він? І він нахиляється до долівки, опирається руками на коліна і, не вірячи своїм очам, починає ще раз шукати в тім самім місці, що вже був пробіг очима. Каменя нема. Та це не може бути! Аджеж ось тут коло мене дзеленькнув, аджеж не міг покотитися далеко! А в тім — хто знає?
Він не сміє підвести очей, поглянути на божество, бо чує, що зустрів би його зір, повний грізного докору. В святині починає темніти; золоте проміння, що ще перед хвилею лилося крізь вікна, щезло. Чути далекий грім. Тривога проймає його. „Я мушу найти той камінь,
- ↑ Пилка — м'яч.
