— Ні, я не казав тобі сюди приходити, — відповів Довбущук, — а в душі погадав собі: „Собака! Стежить за мною! Чекай, братчику, побачимо, хто кого перехитрить!“ — Але, — додав Олекса по хвилі, — добре, що ти з'явився. Йди раз-два до товаришів назад і скажи їм, аби нині не збиралися люди. Завтра буде слушний час. Від Петрія довідаємося все, і тоді буде все добре.
— Нехай буде й так, ватажку! — відповів Невеличкий і вернув до лісу. По дорозі бубонів сам до себе: „Чекай, чекай, я вже їм оповім!“
І підсвистуючи, знов пішов до лісу, не знаючи, що боком за ним хильцем повзла стара.
— Куди йти? — міркував Невеличкий. Та зараз і догадався, що всі товариші мають зібратися на Глухім Острові, і подався туди. В лісі було темно, що тільки око вправного лісового „птаха“ могло вдержатися на стежці. Все щось його тривожило, все причувалося йому крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, стиха повзе за ним і лиш деколи ззаду шелесне сухими галузями, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, наслухував, вертався навіть кілька кроків назад, але нічого не міг відкрити.
— Тьфу на тебе, маро! Якийсь мороз дере мене поза плечима! Ігій на тебе! — сказав Невеличкий і прискорив ходу, та все таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також прискорює кроку.
Вкінці опинився на дні глибоченної дебри, а вгорі з-поміж ялиць завиднівся широко розложений вогонь на „Глухім Острові“.
— Слава Тобі, Господи, ось і товариші!
І повільними кроками подався вгору.
