Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/348

Цю сторінку схвалено

вхопивши той сам кімак, замахнула ним на Ленька і вдарила його по руці.

— Ти на мене хочеш руку підіймати? Ах, ти шибенику! На, маєш! Маєш! Маєш!

І вона почала прати його по плечах, поки він не відбіг від неї.

— І чого вам треба було від тої дівки? — запитала вона обох Довбущуків, що зупинилися на лісовій стежці, досить оподалік від неї.

— Та ми так, бабуню, хотіли пожартувати трохи, — відповів Сенько.

— Жартувала би з вами лиха доля! — скрикнула Горпина. — Знаю я, як ви хотіли пожартувати. Але це вам вийде на безголов'я!

І відвернувшися від них, пішла стежкою на край лісу, простуючи до своєї хати. Іванко, бачучи такий кінець цеї пригоди, сховався також у гущавині біля своєї худоби, аби не попадати на очі молодим Довбущукам.

— От провела нас стара відьма! — мовив Ленько по її відході, хухаючи на свою болючу руку.

— І як вона знюхалася з Оленою? — голосно міркував Сенько.

— Мусіла якось підслідити нас, — відповів Ленько. — Не має стара іншої роботи, та все волочиться за нами та й за нашим татом. Боюся, аби й тепер не наробила нам іще більшого лиха. Знаєш що, Сеньку? Біжімо тепер за нею і підстережімо, куди пішла. Аби не захотіла заглянути до пустки!

— Це було би справді неприємно для тата, — сказав Сенько й оба вони різними стежками подалися на Довбущуківку.

Отак не справдився страшний сон Олесі.