Сенько замахнувся знов.
— Не нароблю не нароблю, — пищав хлопчина, — бігме[1], все буду вам послушний.
— Будеш?
— Буду, буду!
— А зробиш, що скажу, і так, як скажу?
— Зроблю, зроблю, лиш бійтеся Бога, не погубляйте душі!
— Ну, то ще тобі цей раз дарую, але пам'ятай, як мені ще коли так спишешся[2], як у лісі, то тебе зашморгну на першій галузі!
Іванко дрижав з переляку й не міг слова сказати.
— Тепер слухай, що скажу. Йди зараз у село до Батлана й заклич Батланову Олену набік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?
— Розумію!
— Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде зараз із тобою й нехай нікому не говорить, куди йде!
— А як буде питати, де Андрій?
— То скажеш їй: „Зараз побачиш!“ Але не кажи їй, що я тебе послав. Кажи, що сам Андрій.
— Куди ж її провадити?
— Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо[3] бігай і не бався[4]!
Іванко притис рукою широкий солом'яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схи-
