Сенько не міг ще добре зрозуміти, що думав Ленько, але Ленько зараз вияснив йому.
— Славна гадка, Леньку! Варто би тій панянці показати стежку в горох, нехай не буде така горда! Але як це зробити?
— Дурний ти, нічого легшого! — сказав Ленько. — Послухай лишень!
І він зачав братові голосно розвивати свій плян. Завтра мали взятися до діла.
Брати подали собі руки на знак згоди і, зневажливо сміючися, позирали на Андрія.
А він нещасливий чув страшну їх змову, але при тім чув також усю свою безпомічність. Він рад би був умерти, аби тільки своєю смертю урятувати її, — але шнури не пускали його ні до життя, ні до смерти.
— Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, придибавши малого Іванка в лісі при коровах.
— Я нічого не винен, то Петрій! — сказав плаксивим голосом Іванко.
Сенько перервав йому:
— Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!
— Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете, — лебедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки й замахнувся правою рукою над його головою.
— А, бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?
