Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/34

Цю сторінку схвалено

— О, ще чого не стало! Ти чому таке думаєш?

— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.

— Та я ж не хочу! Що ти думаєш? Чи ж я засну тепер? — боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.

— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енерґійно Анеля. — Ти втомлений! Ходи! Зрештою, що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons, марш!

— Га, коли вища інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і, поцілувавши дітей в чоло, а жінку в обидві руки пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, з подушкою в головах.

— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка. — Лягай і спи. Я позамикаю, щоб тут ніхто тобі не перешкоджав. А якби тобі було чого треба, то задзвони.

І вийшла, гарна, легка, як сонний привид, а її слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію її душі, що сами одні впливали освіжаюче і заспокоююче на все її оточення.

Капітан іще стояв, слідячи очима за її постаттю, а коли щезла, зложив руки, як до молитви, і промовив:

— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш мені стільки щастя? Я, правда, терпів чимало в своїм життю, та інші терплять іще далеко більше. Терпіння не заслуга… Га, та видно, що й щастя так само не по заслугам міриться…

От так філософуючи, він зняв військову блюзу і ліг горілиць на софі. Ах, як приємно!