Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/337

Цю сторінку схвалено

Привіталися, як Бог приказав, і зайшли в звичайну господарську розмову. Невеличкий виявив у господарських річах стільки досвіду й розуміння, що Петрій говорив із ним не без приємности.

Чим більше зближалися до краю лісу, тим живіше говорив Невеличкий, пштрикаючи пальцями лівої руки. Розмова перейшла на ліси та на лісництво.

— Треба вам знати, що й я злісний і стрілець, але приманюю звірину по більшій часті в засідку, у сіть.

При тім він засміявся голосно. Рівночасно виняв із за ременя невеличке мідяне свистальце і свиснув ним три рази. Різкий тон розбігся далеко по лісі. Петрія не здивував той свист після попередньої розмови. Але безпосередньо по тім почувся голосний вистріл серед загальної тишини, будячи в околичних горах голосний відгук…

— Гурра! — почулися окрики з усіх боків.

Лім затріщав і Петрій почув, що до нього з усіх боків збігається багато людей.

— Гурра, от де наш пташок! — почувся між ними, вже цілком близько, голос Олекси Довбущука. Петрій побачив, як із гущавини висувався на стежку його противник, але не стратив притомности.

— А, так? — крикнув він і вихопив пістолет із за пояса, мірячи ним у Довбущука.

Хотів вистрілити, але курок ценькнув о кремінь, підсипка саркнула, але пістолет не вистрілив.

У тій хвилі Невеличкий відбив палицею руку Петрія, а схилившися зручно, обхопив його обома руками в поясі.