дом Олекса. — Правда, у мене гарні способи приневолювати чоловіка до щирості? Ну, ну, маєш ще час роздумати собі, чи сказати, чи ні! Вночі прийду знов до тебе й запитаю, як надумався.
І з тими словами Довбущук вийшов, позамикавши двері й лишаючи нещасного закривавленого хлопця тяжким болям і ще тяжчим душевним терпінням. Його мучила й нищила сама згадка, що ні батько, ні мати не знатимуть, де і як він загинув, бо він знав, що смерти йому не минути.
— Покликати сюди Ленька й Сенька Довбущуків! — крикнув окружний суддя в Сиготі, а судовий слуга подався з тим приказом до темничного[1] сторожа.
— Так ви, Кириле Петрію, признаєте, що ваша справа не має нічого спільного з молодими Довбущуками?
— Я знаю їх, знаю їх батька, і ніколи мені не прийшло би було до голови підозрівати їх, навпаки, я навіть власним коштом посилав їх до шкіл!
— А стражники переловили їх на границі, думаючи, що вони пачкарі, що перепачковують тютюн через границю, бо за тими пачкарями давно вже слідили. Але показалося, що то не вони, бо правдивих пачкарів рівночасно також зловлено, і вони призналися, що тих
- ↑ Темниця — в'язниця.
