в тій хаті, котру ти тепер поганиш своєю проклятою особою? А знаєш ти, що ти тепер цілком у моїх руках, і що це власне допоможе мені дослідити тайну, де ви, скажені собаки, сховали моє наслідство?
Андрій мимовільно затремтів, поглянувши на розложений на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк. Але до останньої хвилі рішився держатися спокійно й не дразнити більше Довбущука, що стояв перед ним, грізний і понурий, вперши очі в його лице.
— І як же ви тим дійдете тайни? — спитав, усміхаючися, парубок.
— Побачиш! Як лиш зараз не скажеш, де Довбушеві скарби, і як мене зараз не заведеш на те місце!
— Олексо, — відповів Андрій, — не думайте, що ви погрозою або навіть муками дізнаєтеся від мене про ту тайну!
— Так? То побачимо! — крикнув Олекса, і очі його заіскрилися диким, скаженим вогнем.
І заки Андрій міг ще про щось подібне подумати, Олекса стисненим кулаком ударив його так сильно межи очі, що Андрій головою рівно-сильно другий раз ударився об стіну. Той подвійний удар доразу заглушив його. З диким реготом пірвав його Довбущук за груди й кинув ним, безсильним, звинувши його, як грудкою, до землі. Кров бризнула Андрієві з уст і носа, затріщали від страшного удару кості. Олекса цілим своїм тягаром звалився на нещасного, прикляк йому на груди, й одним рухом розірвав на ньому сорочку, зробив із неї шмату, а нею забив Андрієві уста так сильно, що нещасливий не тільки не міг кричати, але й ледве міг дихати. Потім шнуром,
