й почали мене шарпати. Я стояла, мов окаменіла. Бачила глибокі рани, чула біль, та не бачила крови й кричати не могла. Нарешті, в страшному відчаю я добула всіх сил і з окриком кинулася зі скелі в глибокий шум води, що розплислася підо мною сріблом. Я ще останній раз закричала й у тій самій хвилі пробудилася.
Старі різно толкували той незвичайний сон. Андрій мовчав. Його лице покрилося хмарою задуми й меланхолії, що виступала у нього все на саму згадку про страшну пригоду з дитинячих літ. По обіді попрощався з Батланами й пішов додому.
Мати сиділа сама дома й шила. Слуги порозходилися до роботи, тільки недужий старець стогнав і кричав охриплим голосом якісь невиразні слова, перериваючи загальну тишину. Лице старця все ще було таке ж страшне, як учора, і Андрій не міг без внутрішнього зворушення глянути на нього. Загальна тишина в домі немов очарувала його. Він вийшов під хату і, сівши на призьбі, потонув у думках.
Уже зближався вечір, і Андрій усе ще сидів у задумі на призьбі. Душа хлопця була в дивнім настрою. Вражіння двох останніх днів сильно її заворушили, і, здавалося, на довго прогнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його уяві… Почуття одні за другими тислися, мов тумани в темний, лісистий звир, — він не міг ні одного з них зрозуміти, хоч кожне відчував окремо й виразно. Вкінці над усіми думками запанувала одна думка, перед ним виринуло поле його роботи, пусте, тернисте. Його добродушна натура все насу-
