коліно. Але це нічого. Коли ви тут, я вже не боюся!
Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, якби для більшої безпеки, за полу, говорив далі:
— Я вчора рано вигнав худобу до лісу й пасу. Аж приходять до мене Сенько й Ленько, Довбущукові сини, й кажуть: „Іванку, ходи з нами!“ А я кажу: „А худоба? Хто буде худобу завертати?“ А вони кажуть: „Не бійся, дурню, чорт худоби не забере! Ходи, татуньо казали, аби ти йшов з нами!“ А я знов до них: „Та пощо маю йти з вами?“ Але вони мене один за одну руку, а другий за другу, тай кажуть: „Ходи, дурню, і не питай, коли кажемо!“ Я пішов. Ми йшли лісами, дебрами, чагарами такими, що крий Мати Божа, вони напереді, а я за ними. Я собі геть ноги пооббивав, плачу, кричу, аби заждали на мене, але вони все кричать: „Борше, борше ти, жабо мала, ми не маємо коли!“
— Я вже не питаю, біжу за ними, щосили. Нараз вони стали, казали мені зачекати на місці, а самі полізли в дебру, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся й заглянути до неї! Незабаром потім вилізли, несучи щось у мішках під полами. І знов зачали ми йти, але вже поволіше. Я питаю Ленька: „Що ви, вуйку, несете?“ А він мені каже: „Мовчи, дурню!“ Ми пішли далі. Аж десь геть із полудня зайшли сюди, ось тут, де та яма під берегом у дебрі. Там вони пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. В середині були досить довго, нарешті вийшли вже без нічого. Ленько питав мене: „А що ти, Иванку, змучився?“ А я кажу: „Ще й як!“
