І показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:
— А, бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?
— А Грицько є? — питав капітан.
— Грицька нема.
— Як то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.
Привикши до послуху й не бачучи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокою. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселости, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.
— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.
— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути?
Михась думав, та нічого не міг видумати.
— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могутнім голосом:
— Грицьку!
В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.
— Мельдую[1] покірно, пане капітане, що я є.
— А де ж ти був?
— Мельдую покірно, в кухні.
— А що робив?
— Мельдую покірно…
— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?
— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім… потім сидів на лавці.
- ↑ Мельдую — доношу.
