— Ну, як так, мій любенький, — заговорив знов рудий, — то гости нас і стався, як треба. Або знаєш що, дай сюди ключі! Нас більше, скоріше самі собі услужимо, а ти не потрібуєш, серденько, трудитися.
Товариші рудого різко засміялися на ті слова. Жид, хоч потерпав на всім тілі, все таки не тратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала йому являтися грізною, закінчиться піятикою.
— Ні, панове! — відповів, услужно кланяючися. — Хто бачив, аби господар давав гостям самим гоститися, а сам сидів і дивився на те?
— Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажемо! А зрештою, як тобі не хочеться стояти, то можеш положитися собі, ніхто тобі не боронить! Давай же сюди ключі!
— Але, панове…
— Нічого але, нічого але, — гукнув рудий, — ключі сюди!
Жид без слова віддав ключі.
— Хлопці, за мною! — крикнув рудий, і гурма людей заповнила корчму.
— Нате ключі, шукайте, перетрясайте, беріть усе, що нам може придатися!
Жид стратив цілком притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети миготіли ясними плямами.
Рухля зі слабим криком упала зомліла на землю.
— Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! — закричав щосили жид.
— Ого-го, братчику, ми на таке не годимося! А нуте, хлопці, зв'яжіть їх обох, зав'яжіть їм роти, аби не вередилися, та вине-
