Гриць поволі, нерадо піднявся зі свого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та „хвилина“ тяглася в нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати й гримати.
Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.
Настала хвиля німого очікування в корчмі.
Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мов би смолою обліплене.
Нараз широко відтворяються двері, входить п'ять хлопів з недобрими, зловіщими поглядами й страшними, густо оброслими обличчями.
— Добрий вечір, жиде! — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.
— Доброго здоров'я! — відповів жид.
Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей. Стояла бліда, опершися о грубу[1], і не рушалася з місця.
— Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нинішній час, правда?
— У мене дім гостинний, панове, — відповів жид, — я мушу кожного часу гостей сподіватися.
- ↑ Груба — піч.
