Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/298

Цю сторінку схвалено

Гриць поволі, нерадо піднявся зі свого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та „хвилина“ тяглася в нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати й гримати.

Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.

Настала хвиля німого очікування в корчмі.

Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мов би смолою обліплене.

Нараз широко відтворяються двері, входить п'ять хлопів з недобрими, зловіщими поглядами й страшними, густо оброслими обличчями.

— Добрий вечір, жиде! — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.

— Доброго здоров'я! — відповів жид.

Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей. Стояла бліда, опершися о грубу[1], і не рушалася з місця.

— Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нинішній час, правда?

— У мене дім гостинний, панове, — відповів жид, — я мушу кожного часу гостей сподіватися.

 
  1. Груба — піч.