Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/293

Цю сторінку схвалено

— І всі скарби вже тут?

— Усі. Лишився тільки один сховок у недалеких горах, але, що до нього дуже близько, я лишив його на остаток. Та Довбущуки якимось способом пронюхали й обікрали його.

— Відки ж ви знали про ті печери, про ті хідники?

— Мій батько показав мені їх, так як ось я тобі показую; а йому знов його батько, Довбушів повірник.

— І ніхто, крім вас, не знав про них?

— Здається, ніхто, — сказав Петрій, а на його лиці зарисувалася тінь вагання. — Та, — додав тихіше, — мені здається, що ще хтось окрім мене заходить сюди, і то частіше, як я сам.

Андрій зачудувався.

— Як? Може який злодій?

— Ні, сину, тих скарбів він не рушить. Це все, як тут стоїть, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, і до цього часу ще ніщо не пропало. Але…

— Але що? Як же вам знати, що ще хтось сюди крім вас заходить?

— Бо не раз у віддалених хідниках, куди я сам ніколи не посмів запускатися, чую стукіт тяжких кроків, не раз тут за тими стінами чую якийсь воркіт, немов глухий чоловічий голос.

— А ви там не були за стінами?

— Ні, навіть не знаю, чи й куди там можна дістатися.

Син і батько замовкли. Тисячі почувань і здогадів мішалися в їх душах.

— Чуєш? — сказав нараз Петрій.

Стало тихо, як у гробі. Із-за стіни почулося глухе, ніби людське муркотання. Стіни глухо задудніли від ходу якихось тяжких ніг.