— Сподівайся, діду, аж тобі курка яйце знесе! Ідіть на свої становища, товариші, а вночі, ну, ви знаєте, що кожному робити!
І Довбущуки пішли додому, а товариші мовчки розійшлися по гущавині.
А Петрії немов справді пропали під землю. Перескакуючи через щілини й каміння, опинилися нараз на дні досить глибокої яруги. На однім її кінці, досить широкім, лежав мохом порослий камінь, котрий рушити, здавалося, треба було надлюдських сил. Та Петрій скорим кроком приступив до нього і вхопив його з одного боку обома руками.
— Ану, Андрію, покажи свою силу! Чей двох нас дасть цьому дідові раду.
Андрій і собі причепився до каменя і оба з невеликим трудом відвалили його. Слабе, темряве світло мигнуло з широкого отвору.
— От сюди нам дорога, синку! — сказав Кирило й пішов попереду.
Увійшли в довгий, кам'яний хідник, слабо освічений тільки декуди денним світлом, що продиралося крізь вузькі щілинки. Хідник вився й крутився у різні боки. Петрій увійшов накінець до невеличкої, трохи ширшої кімнатки, і тут обидва з Андрієм на хвилю зупинилися.
— Ну, що ж, сину? Чи ще й тепер не довіряєш, що мої противники на мене завзялися?
Андрій був молодий. На світ дивився рожево. Про кожного думав добре доти, доки наочно не переконався про його злу волю. Він не міг зрозуміти тої ненависти і злоби, якою палали Довбущуки до його батька й до нього.
