Божого не побачать, і зачнемо поволі, натще серця допитувати їх, де наша спадщина!..
При останніх словах голос Олекси став якийсь залізно-холодний і ржавий, а його малі, сірі очі заблищали демонічною радістю.
Демко не сказав нічого, але схилився і, мов лис, пігнав межею за Петріями. За ним подався Олекса.
Та поки скажемо далі про ту погоню, мусимо ще дещо оповісти, що діялося до того часу у Петрія.
Стара Петріїха не мало здивувалася, коли побачила, що її чоловік і син припровадили так тяжко недужого старця. Звичаєм усіх мужицьких ґаздинь[1] стала воркотіти, що з її дому роблять шпиталь, але, почувши від чоловіка, де й як його знайшли, злякалася, думаючи, що це якийсь лихий дух у тій постаті дістався до їх хати, щоб до них внести зі собою багато біди й нещастя. Але Петрій, знаючи забобони своєї, до речі доброї, жінки, велів їй пильнувати старого, що все ще був непритомний: не говорив, не бачив, не чув, як здавалося, нічого і крім того не мав ані трохи сили. Із трудом могла Петріїха перемогти свою відразу й ближче заглянути в очі нещасливому. На своє немале здивування побачила, що й вона десь-колись бачила того чоловіка, те лице, хоч в іншому, може не так осоружному виді. Та її здогади блукали сям та там і лиш морочили їй голову так, що вона незабаром зовсім перестала ними займатися.
Вночі хорий заснув тяжким, твердим, майже летаргічним сном, похожим на цілковиту мер-
- ↑ Ґаздиня — хазяйка.
