Боже милосерний, коли скінчаться мої муки?
— Не бійся, дурна, все те ще якось буде, — потішала Горпина. — Я йду, бо, бачу, Олекси мені не діждати. А по полудні прийдеш до мене?
Це питання було властиво приказом, так що Матрона не могла відмовити.
Стара кинулася прожогом із кімнати.
— Хто там, Демку, не пізнаєш? — питав Олекса Довбущук брата.
— Мені здається, що це Петрій зі своїм паничем, — відповів Демко з якоюсь, видко, затаєною байдужністю.
При самім слові „Петрій“ Олекса судорожно затрясся і, закусивши долішню губу, схилив голову на долину, немов би хотів увесь світ узяти на роги.
— Еге, це вони! І йдуть, здається, на Чорну Гору!
— Що за щаслива година! — аж скрикнув Олекса.
— Як то?
— Вони йдуть туди, як Чорна Гора. На полі пусто, ніхто не побачить. Там у ліску наші… — шептав Олекса, а груди його дико хвилювали, голос ставав іще грубший і ще хрипливіший.
— Ну, і…?
— За ними, брате! Заберемо пташків у свої руки, а Чорна Гора має багато криївок, туди ніхто не ходить… Спрячемо їх так, що й світу
