і в червоних обвідках надутих, виплаканих повік видавалися ще страшнішими й дикішими. То була „стара“, мати Довбущуків, Горпина.
— Щасти тобі, Боже, з нинішньою дниною, Матроно! — промовила дзвінким ще й енергійним голосом.
— Дякую вам, що ще хоч ви не забуваєте мене бідної, — сказала жалібно Матрона й зідхнула.
— Олекса де?
— Пішов що лиш із Демком у поле, та певно не до роботи!
— А хлопці де?
— Або ж я знаю, мамо? Нещастя моє! Десь мій ведмедюк свої власні діти запропастив, а мені, матері, не вільно запитати, що з ними!
— Прокляття матері на нього й на його брата! Моє прокляття, а за ним скоро піде й Боже! — крикнула піднесеним голосом стара, а очі її дико заблищали. — Оба поганими дорогами йдуть! Побили й прогнали свойого батька, тепер пов'язалися з якимись злодіяками! Ти бачила позавчора вночі світло в пустині?
„Пустинею“ називали у Довбущуківці стару, незамешкану хату, про котру згадано вище. Ходила чутка, що в ній родився Олекса Довбуш, — тому Довбущуки шанували її й не розвалювали, як пам'ятку, і не дозволяли в ній нікому замешкати.
— Яке світло, мамо? — спитала Матрона.— Я нічого не бачила.
— Бо ти сліпа, — крикнула Горпина, попадаючи в лютість, але зараз, злагіднівши, додала: — Ні, ти боязлива, запуджена[1], бідна. Чоловік казав тобі йти спати, а ти пішла.
- ↑ Запуджена — застрашена.
