дуване своєю побідою над темнотою й зливою, світило вдвоє ясніше. Темно-зелені ліси шуміли. Пестрі гірські поляни дихали розкішним запахом. У глибоких потоках шуміла й валила клубами каламутна вода. Люди весело йшли до роботи. Там та сям зачинали жати жито; інші пололи ще пшеницю та льон, або з граблями та вилами йшли до сіна.
Все рухалося, все йшло. Тільки на навеличкім присілку Довбущуківці не видно було того сільського життя. Там усе дивилося понурим і немов мертвим оком. Лише кілька штук нужденої худоби повільно пошкандибало на пашу до лісу, а за ними поволікся брудний, заспаний і заплаканий хлопчина, син Демка Довбущука, Олексового брата, що пас усю худобу з Довбущуківки. А та Довбущуківка — то була слобідка з чотирьох хаток, що розсілися на невеличкім горбі, окруженім із трьох боків густим смерековим карпатським лісом. В одній із тих хатин жив Олекса Довбущук із жінкою й двома синами, у другій, яка на око ще була найбільше порядна й сяк-так охайна, молодший брат Демко, у третій стара мати обох братів з малим своїм вихованком Іваськом, а четверта звичайно стояла пусто, хоч люди в селі не мало говорили про різні нічні сходища різних „добрих людей“ у тій хаті, і не один говорив, що бачив у ній світло вночі й чув голоси багатьох людей. Ніхто ніколи не заглядав до тої пустки, та й взагалі мало хто з Перегинська заходив до Довбущуківки. Вона немов би й не належала до того села, бо лежала аж за рікою на другім боці долини, запхавшися в сам кут, мов злодій у лісі на засідці на прохожого.
