Хоч би раз мені сказав, що діється з моїми дітьми? Куди ти їх післав? Що вони роблять? Чому не вертають?
Довбущук вовком зирнув на неї дрібними, горючими очима, похилив голову ще нижче, мов би хотів узяти її на роги, закусив долішню губу, — знак, що лютість бухнула жаром у його душі, і по хвилі мовчанки крикнув до неї:
— Марш, дрантя! — так звичайно говорив своїй жінці. — Що тобі до них? До кочерги й мітли твоє собаче право!
Та мати, що, видно, не раз уже чула таку лайку, не дала нею відстрашити себе і, тремтячи цілим тілом, говорила жалібно далі:
— Олексо, Олексо! Чим я провинилася, що ти зі мною гірше собаки обходишся? Скажи мені, де мої діти? Я ж мати! Як то, мені нічого до них?
— Марш до чорта, дрантя! — крикнув знов Довбущук і, відвинувши руку, пхнув нещасну в груди так сильно, що була б, певно, впала на землю, коли б її не була сперла стіна. Зідхнувши і, очевидно, дармо силкуючися заплакати, пішла мовчки до сіней і взялася до якоїсь роботи.
Тим часом Олекса сидів, похнюпивши голову. Сидів та роздумував про Довбушеві скарби. Робота в полі стояла, та йому й не в голові було братися до неї. Думку, що він мусить стати великим багачем, що Довбушеві гроші, то його гроші, піддержувало ще більше вроджене йому лінивство.
Нужда виглядала широкими очима з кожного кута його старої, занедбаної хати.
Тим часом на дворі настав уже давно чудовий день, такий день, які бувають у нас після літньої, нічної тучі. Сонце, немов ура-
