воля — воно зараз і погасло! Я подружився з молодою внучкою воєводи Шепетинського, вкраденою тої ночи, коли я напав на його замок. Вона кудись утекла й пропала… Я ніколи більше не чув про неї, і так по році знов скінчилося моє щастя! Мойому синові Олексі не пощастило в родиннім життю. Два його сини прогнали його з дому, побивши його тяжко… Він пішов на жебри, і вже кілька літ, як я стратив його з очей… Пропав десь нещасний, як камінь у воду. Мої скарби, ті гроші, криваві гроші, котрі колись мають послужити задля великої справи піднесення нашого народу, ті скарби й цілу справу я склав на Петрія і його рід, бо я бачив, що мої потомки задля вродженої їм дикости, самолюбства, марнотратности й лінивства нездібні перейнятися ніякою вищою гадкою. Незгода моїх внуків із внуками Петрія спиняє розпочати справу, але незабаром, думаю, прийде час… бо… смерть моя близька! І ще одна надія кріпить мене перед сконом. У віщих снах, котрі я бачив… я бачив виразно, що мій рід числитиме 7 членів, як я умру! Коли мій син Олекса ще живе, то всіх членів нашого роду шість… і… сподіваюся, що живе ще сьомий член — другий мій син від моєї любої Емілії!
І старець упав на коліна й молився голосно, довго, гаряче, молився за прощення своїх гріхів, за добро своєї родини, за добро свого народу, а гарячі сльози, що скочувалися густим градом із очей, були вимовним свідком, що не застигло ще серце в старечих грудях і що билося живо, молодечим жаром. Коло нього на колінах молився із сльозами в очах о. Методій.
