нувало його ще більше, що це все справді діється, що він не спить, а бачить направду все те, що бачить.
— Але годі, — тягнув по короткій павзі незнайомий дальше, — годі, годі отягатися! Я прийшов сюди, отче, сказати перед вами все, що мені тяжить на душі… Одним із тих тягарів, — це моє нещасне ім'я.
Тут голос прихожого почав м'якнути. Здавалося, що ось-ось на його старечих очах, ще досить ясних і блискучих, виступлять сльози.
— Я — Олекса Довбуш, славний колись капітан опришків, — сказав, тремтячи зі зворушення.
Ігумен затремтів цілим тілом. Перед його очима станули його дитинячі літа. Тоді він не мало наслухався повістей про ту людину, що тепер, уже майже сто літ потім, стояла перед ним у своїй величині проста, як ялиця полонини, а сива, як укрите снігом чоло Бескидів. Чернець не міг знайти слова, не міг заговорити до славутнього розбійника. Німо, з натугою слухав його оповідання.
— Всечесний отче! Сподіваюся, що будете ласкаві вислухати сповіді нещасного злочинця. Не дивуйтеся, коли скажу вам, що ви самі й ваші братчики при кожній службі Божій молитеся за мене, згадуючи ктиторів і благодітелів святого храму цього. Ктитором його — я, моїм коштом він направлений і відбудований, і не лише він один!.. Та не думайте, щоб я вірив, що мені щось поможе перед судом Того, до якого незабаром обидва поспішили…
Хвилю він помовчав зі зворушення, а потім почав говорити ось як: