Старому, трохи вже здитинілому ігуменові тяжко було рішитися. Він усе бачив якісь нечувані злочини, тому що в старості був дуже нахильний до містицизму. Але вкінці, взявши хрести зі святими мощами, свячену воду й кропило, рішився піти вслід за о. Спиридоном. О. Спиридон був молодший і сміліший, узяв лямпу й рукопис і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, подався наперед.
І знов надворі загудів вітер, зашумів, засвистав, і знов гори розревлися страшними голосами й відгуками громів, і знов задзеленькотіли шиби у вікнах, і знов таємно захиталося й немов прижмурилося світло, неначе сонце, щоб по хвилі ще ясніше, як уперед, блиснути ясним, матово-золотим оком. У тій самій хвилині годинник, дзвінко й проразливо шип'ячи, видзвонив три чверти на дванадцяту. Обом стало знов, не знати чому, моторошно й сумно. Оба задержалися на хвилинку в дверях.
— Наперед, о. Спиридоне, — повелів тихим, але спокійним голосом ігумен.
Двері за ними зачинилися, і оба вони щезли у вузькім, крутім манастирськім коридорі.
Бібліотечна келія в причілку манастирської будівлі; ченці мусіли сходити до неї по кількох темних, вузьких східцях. Та келія була далеко старша, як сам манастир. Коли кільканадцять літ тому будовано новий манастир, тодішній ігумен не казав валити відразу старої будови, але будувати частями, а нову будову ставити
