— А Бібл., може то бібліотечна келія? — докинув бібліотекар, о. Спиридон.
— Боже, тут може щось недобре коїться? Може наші священні мури мають нині стати свідком якого поганого, безбожного діла, що шукає скритости й думало знайти її аж у наших тихих мурах?
— Того нема чого боятися, о. Методію, — сказав відважніший бібліотекар. — Двері позамикані, а зрештою надворі така буря, кому ж би тепер хотілося підкрадатися аж сюди?
І як на доказ цих слів о. бібліотекаря завила буря, зашуміла грізно. Гори заграли стокротним відгомоном громів, аж шиби задзвеніли в олов'яних оправах вікон.
— Нещастя й зло не спить! — промовив коротко й похмуро о. ігумен. В тій самій хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, хоч у келії було тихо, зачало слабнути, темніти й нидіти. Нарешті, спалахнуло ясно й сильно й горіло потім далі спокійно одноманітним і ясним полум'ям, як і перед тим. Ченці дивно якось переглянулися. На їх спокійних, старечих лицях не видно було жодної зміни, жодної блідости, але серця їх мимоволі якось живіше й нерівно забилися страхом.
— Що робити? Хіба побудити братів і службу? — озвався ігумен і вже сягнув рукою дзвінок, коли о. Спиридон задержав його.
— Думаю, що не треба передчасно тривожитися. Мені все здається, що тут не грозить ніяка небезпека. Знаєте що, отче настоятелю, ходімо радше тепер самі до бібліотечної келії. Заждемо там до дванадцятої, побачимо, що там буде. Але я все думаю, що таки нічого не буде.