на нижчій, хоч не обшарпаній терасі, розрісся невеликий, але досить розкішний садок Василіян[1] з хідниками й з альтанками, отіненими хмелем та диким виноградом. Господарські будинки розложилися аж ген на долині. Здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної та мальовничої висоти, що мала статися місцем Божої хвали й молитви, спокою й самітнього, чернечого роздумування, всю мирську суєту, аби не закаламучувати побожного спокою. І справді, далеко по краю йде, а давніше ще дальше йшла слава про побожність і святість гошівських ченців, про чудову ікону, — і не мало легенд і казок жило й живе досі між народом про Гошів.
— Бачите, отче Методію, що я нині найшов у нашій бібліотеці? — мовив отець Спиридон, маленький, сивий старець з грубим лицем, дрібними, сивими, усміхненими й ласкавими очима, що сиділи глибоко в голові, до ігумена манастиря, старця вже більше як семидесяти літ, вечером того самого дня, коли Петрії вернули з нещасним старцем до Перегинська.
— А що ж ви таке знайшли? — запитав о. Методій, защіпаючи вікна своєї келії і спускаючи віконниці, котрими термосив вітер.
Надворі вже зачиналася страшна боротьба природи, грізна, гуляща, літня буря, так дуже подібна до боротьби почувань, до кипучої грізної боротьби пристрастей у молодому серці.
Старець замкнув перед бурею свої вікна й засунув їх віконницями так, як замкнув уже
- ↑ Василіяни — орден монахів, їх називають українськими єзуїтами.
